Такого дибільного дня в мене ще не було. Мало того, що заснула в 3:00 і проснулась в 9:00, то ще й в 11:00 поїхала в Луцьк, ібо мене забрали машиною.Я не встигла ні нафарбуватись, ні нормально зібрати волосся.Поїхала в толстовці з пучком і страшна, як вєдьма.Але то ще васількі.Біда в тому, що я забула зарядку і пакет з одягом, який брала прати.То розсердилась і купила собі нову сорочку, аби заспокоїтись.Зла як вєдьма була на всіх і все.Як завжди посварилась з мамою.Зараз не говоримо.А все так добре починалось.Брат писав мені українські слова англійськими літерами.Хотіла його вбити, ібо це нервує жах як.Надя поїхала гуляти з хлопчиком, який подобається мені.Залишається сидіти і їсти.Багато їсти.Що я і роблю.Щось останнім часом дуже розжирніла/розкабаніла.Важитись вже страшно, ібо боюсь побачити цифру більшу за 60.З завтрашнього дня обмежуватиму себе у їжі, як це робила літом.Тоді я важила 56-57, і було добре.А зараз.Бля.Досить про це.Біда в тому, що сниться обі і Пляпля.І вони разом падають у прірву.Я встигаю врятувати тільки обі.І зрозуміло чому так.Сон повторюється вже третю ніч підряд.Це мене лякає.Не знаю.Згадую Пашу, і сльози на очах.Надя думає, що я вже переболіла це все, бо якби усміхають і тд.Але де там.То маска, яку я одягаю лише задля того, аби не було лишніх питань.Мене напрягає, коли розпитують про особисте.У вівторок 9 днів.Вже тиждень минув з дня його смерті.І всі 7 дніів в моїй голові він.Серце стискається, коли дивлюсь на фотографію.Хочеться вийти у вікно, аби бути разом з ним і з тими, кого я втратила раніше.Пам'ятаю, як в дитинстві просила Бога забрати мене до себе, аби я могла жити там з сестричкою, пізніше дядьком, з бабусею, дідусем, дядьком.Втрат багато.Але цю я переживаю мовчки.На людях не плачу і взагалі не подаю виду, що в мене щось сталось.Так простіше.Але мама щось запідозрила.Вчора вона підозріло дивилась на мене хвилин п'ять, поки я слухала музику, і сказала:"ти або обкурена, що так ніяка, або знов замкнулась в собі.Випитувати не буду нічого, все рівно не розкажеш.Але не затягуй з цим". У відповідь я кивнула.Більше не хотілось нічого говорити.Ну що ж.Надіюсь, більше ніхто мене не дорікне поганим настроєм.Хоча ні.Було діло в інституті. Я якось почала сміятись з Надіних малюнків, на що дівчата, що сидять перед нами почали:"дивіться, Снєжка знову сміється".І всі на мене почали обертатись:"З поверненням в наш світ, Снєжка".Я була здивована, чесно кажучи.Неочікувала що хтось помітить мій поганий настрій, і мою усмішку.