це вже.. коли це вже.. закінчиться? просинатись від власної істерики, захлинатись від болю, який змушує прощатись зі світом, плюючи на все.. як би я хотіла зненавидіти його. так було б легше, але не можу.. навіть уявляючи, що йому абсолютно похуй на мене, навіть уявляючи як саме від зраджує наше кохання, якими думками і планами. Навіть, думаючи, що у нього до мене тільки жаль.фух… чому я все беру на себе? адже по суті.. моя провинна тільки у пізньому усвідомленні.хоча хто встановлює час? і чому у мене його було так мало? я ж сподівалась на вічне. єдине. і справжнє…………………… блядь.