Смерть дуже близької і неймовірно дорогої людини викликала в мені суміш емоцій.Ніколи не було такого відчуття.Я не можу розібратись в собі,і зібратись з думками.Цілими днями ходжу і думаю про тебе,про все,що було між нами,про останню розмову і хочеться викинутись в вікно.Це нестерпно.Хочеться стерти з пам'яті інформацію про твою смерть і думати,що ти живий.Що ти як і раніше прокидаєшся зранку,їдеш на навчання,обідаєш,вчиш пари,відпочиваєш,граєш на ноуті,слухаєш улюблену музику,гладиш свого Сіму,дивишся фільми,граєшся з Софійкою.Але я розумію,що цього більше ніколи не буде.Твоє прекрасне тіло в цій холодній і чорній землі,в яку хочеться лягти біля тебе живцем.Ти снишся вже кілька ночей поспіль і я прокидаюсь,налякала і водночас рада,що побачила тебе хоч десь.Останній раз ми спілкували в скайпі місяць тому,говорили в неділю…твоє останнє "бережи себе" врізалось в пам'ять і в серце як і ти сам.Назавжди.Я зберігаю твій лист,твої смс,наші переписки на аску,коробку з під посилки.Але твій номер я видалила,аби не позвонити і не почути у відповідь тишу.Мені страшно жити з думкою про те,що тебе не існує,що ти зник,що ти не приїдеш. Дякувати Богу,Надя відволікає мене від цього всього,і стає легше на певний час.А потім все по кругу. За 4 дні я викурила дві пачки цигарок.Єдина,що заспокоює і дозволяє хоча б на кілька один заснути.Якби не навчання-я б цього не робила.Потрібні сили.Снодійні,заспокійливі абсолютно не допомагають.І мама вже запідозрила щось про мій стан,і просила одне:тільки не роби дурниць,подумай про тих,хто тебе оточує.