ти мені таким рідним став,
я знаю твою маму, не рідного…но всьотакі папу
ти знаєш моїх радітєлєй

— ребетішки наші

— зять, зять, зять

я так привикла до тебе, мій маленький, мій найдорощий

але в той же час я так тобі боюсь надоїсти…а тут я чесно і це правда, мені кажеться шо ми счас все перепробуєм і більше нічого не останеться крім того шоб розстаться, бо буде скучно…я боюсь нащьот помолвки, мені кажеться шо ти це хочеш зробить бо обіщав, шоб мене не розчарувати, а не ізза того шо ти це хочеш і готовий до такого кроку, мене це лякає, сама тема з цим, єсть багато "а вдруг", не буду про них, тебе це лякає і не нравиться, мені то тоже, но сама основна шо я тобі надоїм, ти сам бачив опрос в пабліку, шо даже красотка надоїдає…а ядаже і не красотка, шо тут ще можна сказать, стану тобі не інтірєсной через время, і наче все у нас було, тільки ночі вместі не було…я і хочу шоб вона була - бо це моя мічта, но і боюсь..ну от ніч…а шо дальше?