Чому завжди забирають найкращих?Тих, з ким планували прожити все життя?Чому ти?Чому не я? Рівно о 2.00 ти позвонив.Цей звінок був останнім для нас обох.Я остання, хто чула твій голос, адже батьків ти попросив вийти, щоб вони не чули нашої розмови.Але я і досі не можу повірити в те, що тебе не стало.Здається, ти, як і обіцяв, приїдеш на зимові канікули до мене, і ми проведемо їх так, як і планували.Але не судилось.Хвороба забрала тебе.Ти згорів, як сірник, буквально за місяць.Вона вбила тебе.Вона забрала тебе у мене назавжди.Я не вірю, не вірю в те, що ти пішов.Не вірю.Ніхто не вірить.Я, як і обіцяла, нікому в селі розповідати не буду про це.Навіть своїм батькам. І це надзвичайно складно стримувати сльози і натягувати усмішку перед мамою, аби та нічого не запідозрила.Хоча я навіть плакати не можу.Бо не вірю.І напевно, не повірю ніколи.Буду чекати завжди твого дзвінка, твоїх повідомлень, готуватимусь до твого приїзду.І навіть не усвідомлюватиму, що цього ніколи вже не буде.НІКОЛИ. Хочеться померти, зникнути, як і ти. сьогодні, після нашої розмови, я не спала.Слухала ті пісні, які ти мені скидав, ті вірші, які ти писав.Всі наші переписки.І не плакала.В горлі ком.серце болить.Все болить.Враження, що мене переїхали катком вздовж і впоперек.Але краще б так, аніж просто душевний біль. Болить Болить Болить