Ніч. Швидкий експресс. Дорога додому. Роздуми про життя, про дещо вічне, про те, що хвилює. Думки про нас. Саме нас. Не тебе і мене, а просто нас. Чи можливо таке взагалі? Чи я не перебільшую з конфіцієнтом твого дійсного бажання і мого бачення ситуації. Повідомлення, без великої кількості букв, просте, звичайне, твоє. "Я вдома". Ти вдома. Ти. Той, хто так потрібен. Ти зовсім близько. І ті кілометри вже не стоять між нами. До тебе 20 хвилин громадським транспортом, 10 хвилин власним автомобілем. Лише 600 чи 1200 секунд. Всього 4-5 кілометрів. 5000 кроків. 2-3 годин пішки. Я буду повторювати це знову і знову. Я безмежно радію таким цифрам. Завтра ми побачимось. Якою буде зустріч? Що очікувати? Ти змінився, я впевнена. Все таки півтори місяці в повністю новому середовищі. В кращу чи гіршу сторону? Чи залишився той, хто був саме "моєю людиною", той хто змушував відчувати спокій, безпеку поряд. Хто зміг стати для мене наркотиком, прагненням, тягою. Хто допоміг, деяким чином, вийти з досить тяжкого стану. Я сумувала за тобою. Кожного дня. Кожної години. Кожної секунди. Ти мені потрібен. Справді, дуже потрібен. Я вірю в те, що ці 2 тижні будуть наші. Я буду насолоджуватись кожною хвилиною твоєї присутності.