Між незв*язаною мовою, яка проносилась з її вуст, і між заторможеними думками після спокійної ночі, яку важко назвати сном, але легко окреслити як ейфорія, вона відчувала подих в затилок і нарешті почула "Добрий ранок, кохана", коли ці слова пробудили її-вона пояснила собі цю незв*язану мову у голові. Їй просто настільки було добре поряд із ним, що це лишило будь-яких стимулів, будь-яких планів, лишало життєвої енергії, проте надавало нову, переносячи у інший вимір перебування, в якому можна було повірити у щастя у чистому його вигляді. Мабуть, у цьому щоденничку я не раз буду згадувати це слово, він буде містити у собі прояви саме цієї емоцї (так я тоді думала, " в переди, мне казалось, меня ждет только радость")
Я назвала щастя емоцєю? Не може бути, що це почуття так легко окреслити, як щось короткочасне. ненадійне. нетривале, що пробирає тіло, залишаючи купу мурашок від шиї, плеч до зап*ястя… Ні, це постійний і довготривалий процес.
Він починає свою дію, коли ти знаходиш те, що тобі дійсно необхідно, і в твоєму словниковому запасі залишається тільки його образ, як основа, а все інше -прилегле і межа роздумів.
Побачивши, як він вийшов із будинку, усміхнений і такий же приваблевий, як і з моменту їх останньої зустрічі у місті Лева, вона не змогла не пришвидшити темп і не підбігти до… теж Лева) Він завжди буде асоціюватись у неї з цим королем. По-перше, густим волоссям русявого кольору, що виблискує золотистим на сонці, по-друге, врівноваженим поглядом, грація якого не залишає байдужим нікого, хто його знає. Під час сексу в цьому погляді проявлялась хижачість.
" Чай з лимоном", так вона для себе описала колір тих добрих очей, і ще задовго до того, коли могла його обіймати, задовго до того, коли вона могла милуватись його родинками біля губ… (краще не зупинятись на губах, про них можна писати вічно, як і малювати) але й не тоді, коли будучи малою надписувала на його фотокарці слово "мрія".
Вона вже бачила, як він виходив поспіхом із цього будинку, тоді погляд його був пройнятий байдужістю, хоча щирістю, а обійми при зустрічі та прощанні вічливою формальністю. Але починаючи з того часу, вона встигала зловити від них кайф, - це було перше в що вона закоалась-, тепло від них.
Потім у тепло у мові, вчинках, у середовищі, де він жив, в музиці, яку він слухав і у світ, який ві бачив.
Самодостатність-ще одна риса, що шалено її розкладала до нього.
Він вмів вміло поєднувати щирість, розум і стриманість. Я би вбила би всіх, хто у нього був до мене.
" Я чекав на тебе все життя"- вона прокручувала цю фразу щоразу, коли лягала спати. І розуміла, що їй потрібно вчитися у нього цієї внутрішньої самодостатності. Щось стримувало її повірити у це. Його посмішка після сказаного складала враження, що він не серйозно, а так від бажання. Але їй вдавалос легко відкидати цю думку.
Так важко зрозуміти те, якою вона ставала поряд з ним.. З одного боку, не обділена повагою, а з другого перейнята відчуттям, що вона його не гідна.. Дивно.
п.с. Перенеслась у той час. Розумію, як все складно, і як було б круто, якби все видозмінювалось, росло, переживалось з часом і назбирувалась ціла історія стосунків. проте, зараз, сидячи на кухні, і переписуючи цей текст з щоденничка першої сторінки, я почула голос її. яка говорить радо по телефону, пройнята, мабуть, схожими почуттями до нього. Розуміти, що ти все просрав, через свою недосвідченність вбивче. розуміти, що тепер я буду чекати на нього все життя теж не дуже оптимістичне рішення. А колись він дочекався на мене….. колись, я хотіла вбити усіх, хто був до мене, а сама припустила появу ще однією, з робити з цим нічого не можу… хм. не хочу відпускати свій омріяний світ, і омріяне розрулення з цього. скільки б часу не пройшло. не набридне тримати це у серці.