Ти раптом опиняєшся сам на сам із необхідністю тримати при собі всю інформацію й всі одкровення, які раніше видавалися такими важливими, всі спільні відкриття та взаємні прозріння, на яких вибудовувалися ваші стосунки, всі таємниці й секрети, котрі належали вам обом і котрі незрозуміло тепер як ділити.

Адже справді – ти ж не можеш викинути з голови всі ті файли, котрі тепер виявилися недоречними, ти ж не зможеш розсортувати події минулого так, щоби залишити при собі лише позитивні емоції й конструктивні ідеї.

Очевидно, що з тобою залишається стільки зайвого, стільки болючого, стільки прикрого, але все одно рідного й близького, і воно так обтяжує, так заважає рухатися вперед, так отруює свідомість і обмежує радість, що мимоволі думаєш – чи варто було все це починати, хай би тривало собі як тривало, хай би рухалося своїм шляхом.

Не довелося б відмовлятися від сказаного й зробленого, не довелося б соромитися власної відвертості й засліпленості, не потрібно було б виносити з дому все…

Найкраще, звісно, було б обійтися без розривів і розбігань, без завершення стосунків та розподілу майна. Хоча справа ж не в майні. Справа в любові. Всім досяжній. Нікому не потрібній.