Відпустити твою руку, означало допустити, щоб ти вкотре пішла.
Щоб ти йшла наступаючи на осіннє листя, чиїсь паспорти,
точки зору та записники.
Щоб ти йшла через голови смертників,
які з гордістю кидались тобі під ноги,
наче у воду, наче під поїзд.

Це означало допустити можливість втратити тебе
і дати змогу всякими дебілам пропонувати тобі каву,
книги, сигарети та місце у своєму ліжку.

Відпустити твою теплу та ніжну руку, означало
знову залишитись самому у цьому місті - холодному та пустому.
Допустити, щоб ти пішла, означало
знову прокидатись посеред ночі,
щоб переконатись, що тебе немає поруч,
а це відчуття, наче я цілую твої плечі,
то тільки сон, а цей шум у вухах, наче ти миєшся зранку у ванній,
то тільки галюцинації.

Відпустити твою руку, означало занадто багато,
тому, я схопився за неї, наче за останню надію,
останню соломинку, останній шанс, на те,
щоб я міг тобою більше за всіх дорожити.

Відпустити тебе, означало знову без тебе жити,
відчути, наскільки це нестерпно,
і, на жаль, не зуміти померти.