Жовтень не знає, як то – жаліти людей. Що не жовтень, то сильніше бажання втопитися у власному смутку: не обирати, не захищати(ся), не доводити. З якоюсь смішною сльозою на обличчя виповзла усмішка – зовсім не щира і така вже традиційна. Захотілося летіти з листям – за вітром, а не під ноги людям. І не жаліти їх, бо вони ніколи не пожаліють тебе. І не любити їх, бо вони ніколи не зможуть відповісти такою ж любов’ю. І нічого не казати, бо зовсім не хочеться нічого чути. Що не жовтень, то сильніше бажання втопитися у власному смутку – не задля жертовності, а заради розваги. Бодай тому, що жовтень не знає, як то – жаліти людей, і ніколи не усвідомить, наскільки людям то потрібно.

Жовтень добре знає, як то – нагадувати про згубні звички. Замість того, аби їх якось, хоча б віртуально, викорінити, змушує плакати, скаржитись, але, чомусь, не боротися. Хочеться летіти з листям, щоб навчитися відривати себе від людей, від посад, від процесів і явищ. Бо ж трагедій не існує. Існують звички. А звички існують через відсутність бажання уявити КОГОСЬ ІНШОГО на місці КОГОСЬ. Простіше плакати, скаржитись і намагатися врятувати той човен, що вже на дні. Тікай звідти, крихітко. Не плавати тобі судилося, а літати. Принаймні з листям. Адекватна спроба сховатися увінчається черговою мовчанкою. Мабуть, тому, що жовтень чи не найкраще знає, як то – нагадувати про згубні звички.

Жовтень – такий же егоїст, як і решта місяців року. Проте цьогоріч жовтень такий теплий, що хочеться в ньому розтанути. Часом навіть хочеться, аби так це життя й закінчилося – саме сьогодні і саме у цьому жовтні, під цим барвистим небом і з таким прозорим розумінням стану речей. Хочеться летіти з листям і розповідати небу про потрібність. І чути про потрібність у тому сьогоденні, де ти зайва. І отямитись врешті від сотень звинувачень і чітко й голосно сказати: «Хай горить воно все». Попри те, що жовтень цьогоріч такий теплий.

У цьому жовтні кожен з нас багато встиг – сказати, зробити, втратити. Цієї осені кожен зрозумів, наскільки страшно освоїти щось нове і освоїтися в ньому. Цієї осені чулося стільки криків, стільки скандалів і стільки образ, що вже, якось навіть перестала на них реагувати. Чується лише якесь далеке ехо, що доносить звідкись меседж про те, що хтось зайвий. Так, цієї осені кожен з нас багато встиг – сказати і зробити. Однак, чомусь, не встиг сказати головного. Того, для чого слова непотрібні. І, певно, вже не встигне, бо закінчується жовтень і доведеться летіти – з листям або просто.

Просто
Ю.Г.