Кожна людина прагне до щастя, шукаючи у навколишньому хаосі прозорі натяки на власні ідеали.
Аль Квотіон
Тільки вчора одна людина сказала, що щастя взагалі немає (припустимо), це надто індивідуалістичне поняття (припустимо), а загальне щастя як ціль було проголошено тільки під час французької революції. Ну і нехай, ліниво відповіла я, революція зробила загальне щастя як ціль, навіть не ціль і, тим паче, що для мене зараз принципово – не сприяла виникненню цього поняття, а тому такий тотальний цинізм не є доречним. Мені навіть не цікаво, що мають на увазі інші, користуючись цим словом – надто важко винайти точки співпадіння, а оперуючи такими суб’єктивними поняттями-складовими, як «добро» та «зло» є великий ризик скінчити свої роздуми на вулиці Мусоргського.
Протягом життя я повторюю слово «щастя», кожен раз намагаючись заринути у його зміст, але воно тягнеться і стискає зуби, як радянська іриска – і вже не відчуваєш смаку, тільки втому від безглуздого пережовування. Здавалося б, що могло бути простішим за пояснення цієї банальної, нудної, абсолютно невизначеної категорії? Сніговою кулею ростуть питання, відповідь на кожне з яких вводить в таку саму розгубленість. Бавишся цією головоломкою, відірвавши поняття од смислу, сутність від життя – поки в руках не залишається прозоре, нікому незрозуміле і непотрібне ні-чо-го. Ось і виходить, що щастя – це така собі квінтесенція неіснуючості, прозора вода, пронизана промінням надії, в сутності, те, що може існувати лише за межами цього світу, одна з форм смерті. До речі, має бути якийсь сенс в тому, що людська уява протягом історії неабияк вигадливо формувала собі пекло, окреслюючи рай лише деякими загальними штрихами. Ми знаємо Данте по дев’яти колах, а не по семи сферах – бо людині властиво краще знати те, чого вона не хоче, ніж зловити і затримати все те непохопне, все те, чого вона дісталася водночас.
«— Есть секунды, их всего зараз приходит пять или шесть, и вы вдруг чувствуете присутствие вечной гармонии, совершенно достигнутой. Это не земное; я не про то, что оно небесное, а про то, что человек в земном виде не может перенести. Надо перемениться физически или умереть. Это чувство ясное и неоспоримое. Как будто вдруг ощущаете всю природу и вдруг говорите: да, это правда. Бог, когда мир создавал, то в конце каждого дня создания говорил: «Да, это правда, это хорошо». Это… это не умиление, а только так, радость. Вы не прощаете ничего, потому что прощать уже нечего. Вы не то что любите, о — тут выше любви! Всего страшнее, что так ужасно ясно и такая радость. Если более пяти секунд — то душа не выдержит и должна исчезнуть. В эти пять секунд я проживаю жизнь и за них отдам всю мою жизнь, потому что стоит. Чтобы выдержать десять секунд, надо перемениться физически. » (Достоєвський, «Біси» ;)
А надаючи щастю риси бажаного, ми виліплюємо певну форму зі снігової кулі, забарвлюємо прозорість талої води, наливаємо її у певний сосуд, який буде зберігати для неї форму, поки не розіб’ється. Шкода тільки, що, захоплюючись створенням форми для «щастя» (бо чистого щастя людина не виносить, не змінившись фізично, тобто, не вмираючи), ми губимо здатність його відчувати.