як маленька динина, хочу навчитися літати.
ви тільки уявіть це собі: за спиною два великих крила, які тебе несуть кудись далеко в небо. пролітаєш міста, села, ріки, дивишся на все це з висоти пташиного польоту. посміхаєшся, радієш цій свободі.
вітер наче б'є в обличчя, але приємно відчувати цей холод. хочеться обійняти цей холод, поринути в нього, залишитися там назавжди.
саме в такий момент хочеться зупинити час. і ти його зупиняєш. десь на 19:02, коли сонце тільки починає сідати, а люди поспішають додому. вони завмерли, неначе кам'яні споруди, дивуючі своєю одноманітністю. такі однакові вирази обличчя, такі сумні погляди, пустота в цих очах. все зупиняється. навіть краплі дощу зупинилися в польоті до асфальту. зупинилося все життя, крім тебе.
спускаєшся на землю, бредеш серед людей, які завмерли у своїх думках, справах, рухах. пройдеш повз дітей, які зупинились в той момент, коли грали в щось. обійдеш дівчину, витираючу сльози. вона дивиться на екран мобільного і тихо плаче. хочеться не лише зупинити час, а й виправити щось, щоб ця красуня посміхнулась. поруч з нею йде дідусь з квітами. ще далі - щаслива сімейна пара. але всі вони такі однакові.
йдеш до того моменту, доки щось тебе не зупинить, не зацікавить.
він теж завмер. але погляд зупинився на тобі. іронія долі?
ці очі ще надовго залишаться у твоїй пам`яті. такі проникливі, блискучі, вони ніби дивляться крізь призму зупиненого часу в твою душу. ти тільки помітиш рух. кінчики вій цієї людини здригнуться від подиху вітру.
лише протягнеш руку. і прокинешся.
—
ти ще раз полетиш. обов`язково. і зможеш зупинити час. тоді, коли знову побачиш ці очі. ці прекрасні, проникливі, незабутні очі.