А як же нам колись з тобою було чудово. Ми гуляли днями на проліт. Наше щастя було в наших руках. Ми так довго дивилися одне одному в очі. Наші поглаяди були такими закоханими. Такими щирими. Твої очі…Хоч вони були такими як і в мене, але були дивом. Вони були такими неймовірними. Для всіх звичайні, а для мене наймовірними, хоча ж просто карими. Твої очі були таємничими та глибокими. Це були для мене найрідніші карі очі. А посмішка…Яка ж була у тебе посмішка. Прекрасна, світла, щира. Кожен раз, коли я бачила тебе, я потопала в твоїй посмішці. Коли ми розлучалися, я постійно мріяла, що ось завтра я знову побачу тебе, твої очі, твою посмішку. Та нажаль, ми не вічні. Ми з тобою розішлися.Як потім стало зрозуміло - назавжди. Пройшло не багато часу. Всього два роки. Ти не телефонував мені, я також цього не робила. Ми так і не бачили одне одного, не спілкувалисяБула одна невтішна радість, що залишилася між нами - наш час, наші спогади, наші фото. Ми все одно залишилися одне одного в пам`яті. Хоч для усіх оточуучих нічого не залишилось від нашого "разом". А мені так би хотілося б перестрітися з тобою поглядом. Хоча б ще пірнути в твої бездонні очі. Хоча б ще разок побачити твою посмішку. Це все колись робило мене щасливою.
П.С.29.11.2010