А завтра.. о це гнітюче завтра.. Завтра я сідаю на потяг і чух-чух у Київ на навчання. Якби хто знав, як я не хочу. Це жах. Настільки звикла до мамочки, до канікул, до вільного часу, до безрозпорядкового дня, до веселощів, до спеки, до свободи, до нескінченного запасу їжі в холодильнику.. Як прекрасно було робити свій зліпок дупи на дивані! Як прекрасно було відчувати себе овочем, прив*яленим на сонечку! Як прекрасно було мати особистий простір, багато особистого простору і дуже багато часу, часу на роздуми, часу на прокрастинацію! Як це було прекрасно.. А завтра, я не хочу думати, що завтра.

Завтра я сяду на потяг. Післязавтра я буду в Києві. Так, я побачу людей, за якими дуже скучила. Але це не згладжує мінусів. Мінус особистий простір. Мінус час. Мінус мама. Мінус їжа. Плюс якась першокурсниця, яку підселяють четвертою у нашу трьохмісну і нерезинову кімнату. Плюс дезорієнтованість. Мінус спокій. Плюс хаос. Плюс дратівливість. Де люди, там завжди моя дратівливість. Де моя дратівливість, там завжди люди.

Зовсім скоро знову закипить мій мозок. Нові конспекти, нові викладачі, нові предмети, нові запари, нові перемоги, нові знайомства, нові проблеми. Багато нового. І Мінус поблажки, бо ми вже 2 курс.

Якби мені навчитися не звертати увагу на такі дрібниці життя, не брати близько до серця такі дурниці, не піддаватися впливу царства Плюсів і Мінусів..