Коли мені буде 45, Я буду дивитись на небо тільки тоді, коли є місяць, і тільки коли молодик. Або коли надто хмарно. А у всі інші дні буду намагатись забути, як ти зник. Житиму, зачинивши вікна, штори, жалюзі.Знаючи, що все марно. Я буду боятися сонця і людей, Що грають за гроші по вулиці Незалежності. Боячись, що вони заграють ту саму "can't love me" на смертельному куплеті З проханням передати "привіт" минулому. Ми дві неполярні протилежності. Я буду проходити повз потяги, Але без бажання під них кинутись і буду завмирати, Коли діти співатимуть якісь дурні пісні голосом подібним до твого. Я закрию вуха руками, і буду чекати. Я буду боятись свого віку і комбінацій з 11 цифр твого номеру. До болі рідного, і до болі чужого. Я буду боятись випадково тебе зустріти. Навіть якщо буду в іншому місті, за сотні кілометрів. І буду розглядати тебе в прохожих, Намагаючись не впізнати тебе у жодному з светрів. Я буду тремтіти, коли хтось заговорить про сонце. Заховаю, але не викину свої зошити з віршами. Не ризикну назвати твоїм іменем сина. Адже це буде нагадувати про все, що колись було/не було між нами. І в 45 мене накриє.І навіть якщо хтось буде поруч спати. Я буду втікати з ліжка вночі, І на кухні зустріну світанок. І так як колись, мріятиму заснути на твоєму плечі. Тому цей хтось буде надто схожий на тебе. Хоча б зовні, хоча б вночі у темній кімнаті. Всі блокноти будуть тепер тільки в лінію. І ніяких ручок, тільки маркери. Аби залишались сліди на пальцях, Які я ніколи не дозволю з своїми сплітати. Не дозволю цілувати і кусати шию Будуть почуття на відстані витягнутого тіла. І зона особистого простору розшириться на 175 сантиметрів. І будь-який дотик, як алерген, Викличе подразнення почуттів, Які, здавалось би, оніміли. Якщо не зійду з розуму до 45-и, То потім, мабуть, життя нема і не буде. Кажуть, місця переломів починають боліти на старість і при зміні погоди. І, мабуть, я буду пам'ятати тебе до самої смерті, до 45-и. Бо такі, як ти, не виходять з моди.