Останнім часом в моїй голові формуються надзвичайні висновки.
Здається, щоб зрозуміти всю "дружбу" потрібно її втратити і всю надію на відновлення. От тоді дійсно мудрішаєш. І я навіть не шкодую, що такими жертвами я полгинаю весь сенс. Я вже нарешті навчилась відпускати з миром, і вже навчилась так, щоб назавжди. Я вже звикла до тої думки, що не знайду друга-однодумця чи як то кажуть "рідну" чи "свою" людину. Тому і не надіюсь. Я вже втратила всіх "своїх", і вже давно. Я звикла до того, щоб кожен день знаходитись у чиємусь оточенні, але всеодно самій. До всього звикаєш швидко. Навіть до долі-сучки.
Хто зна, можливо життя ще не раз перетрахає мене. І я знову відчую до когось прив.язаність, а потім так само втрачу. Але зараз я і так нічого немаю. І так значно легше. Я зрозуміла, що виконувати обіцянки вже давно не модно. Тому і вірити в них не варто. Тебе не зрадять друзі, яких нема. Залишається тільки вигадувати їх. Та знаходити втіху у інших справах. Можна спокійно поглинути у світ музики чи книги. Або у світ мрій. У свій особистий світ.
І не треба намагатись врятувати. Я не хочу. Ви не повірите, але мені так добре! Так прекрасно! Можливо хтось мене розуміє, і можливо хтось відчуває те ж, що і я.
Радіти життю можна в повній самоті.
Але як це називається? Яка це хвороба? Чим я хвора?
Спогадами!