як же мене дістали розмови про мій вступ, я вже неможу просто, кожної години все одне й те саме.ну як вам не зрозуміти, що кожна розмова про те чи вступила доводить мене ще більше.як же вам не зрозуміло, що я не розумію навіщо платити за вступ на професію до якої я немаю ні найменшого бажання; як же вам не зрозуміло, як це важко чути про те як люди тупіші за тебе поступають, тому що їм тупо везе, ну або їх батьки гарно за це платять; як ви не розумієте, як це не спати близько двох тижнів і прокидатися з думкою про державне місце в цьому грьобаному РДГУ; як це коли батькі, друзі, знайомі, родичі тебе мучають тільки одним питання.є тільки остання надія- завтрішній день і моя невмируюча надія про своє прізвище у списку зарахованих на державне місце.
як же я стомилася….