Від твоїх слів у мене душа,
наче тисячолітня руїна.
Південний вітер гойдає над нею чайок,
мов блакитно-сизу, наївну шаль.
Мені б пити мед з твоїх вуст,
засинати
щоночі на теплих від сонця долонях.
Натомість, в мені біль, наче віск, загус.
Наче я не живу…а відбуваюсь.
Відбуваюсь ніким
у одній з жіночих колоній.
Кажуть, любляче серце в темряві
сяйвом вказує шлях.
Тільки, поки я йшла,
ти його ненароком розбив, наче лампу.
Не лякайся, де б ти сьогодні не був –
Я дихаю, я живу… Щоправда, з уламком.