от тільки зараз, чекаючи дива я зрозуміла.
і зрозуміла я те, що я нічого не зрозуміла у цьому нікчемному житті.
я надіюсь, що потім (потім - це не день, не два, навіть не рік) буде все краще.
я буду дорослою жінкою, в якої все в житті буде лади. аби було тільки так.
взагалі то, я й зараз не скаржусь на своє життя, але я скаржусь на саму себе. чому я така дурна? нє, ну типу це ж класно, але чого я не можу просто в один день стати Н О Р М А Л Ь Н О Ю людиною, у якої буде все лади (як потім).
зараз я живу за рахунок батьків. а що буде потім, коли я буду дорослою жінкою, в якої все в житті лади? що буде? я навтіь не можу уявити, як це. мені чогось стає страшно. просто я зараз дуже не самостійна, і мені це не подобається. але з часом я зрозумію, що жити самій це як норма (бо так роблять всі, майже).
п.с. я не знаю навіщо я цей пост написала, і взагалі, що я хотіла в ньому розповісти, але щось ж в ньому є, да? я просто слухала пісні, і думала про те, що буде далі і чогось так вирішила написати. вот
а ще я 25 вже їду, о 6 годині вечора, я буду покидати свій такий рідний Луцьк, хто хоче, може мене провести, я буду рада: 3 приїду я аж 13, а потім їдуть дві моїх подруги: (потім море. а далі школа, і шо ? а нішо, як каже моя мама. все просрано, нічого не має і не буде. потім, ще й прийдеться казати "до побачення" улюбленій гімназії. саме "до побачення", бо я буду завжди приходити, завжди.
а ще мене обрадувала мама, що в 9 класі я їду на рік в Німеччину, там буду готуватись до флексу. тобто мене не буде Р І К в Україні, Р І К в Луцьку. і я не можу уявити як це, як? мені стає від самої думки страшно. а потім, якщо пройду флекс, то мене знову не буде рік в Луцьку. знову!
потім я вивчусь, і не буду жити в Луцьку, але я ніколи не забуду про його існування. бо тут моя сім.я. тут моє дитинство. та тут моє все.
просто я дуже люблю свій рідний Луцьк. дужееее