Ось і привід для того аби написати душевно болючий пост. Сьогодні я побачила того, кого не можу забути рік. А нас поєднували лише 6 днів і все. Але чому ще досі не переболіло? Абсурд.
Я пішла купити морозива до каси, оглянулась подивитись місця і побачила до болі знайому посмішку. У мене відняло мову та розум. Серце почало битись у 1000 разів швидше. Повернулась до столика, розповіла Н. і далі пішла в чергу. Він підійшов і став позаду мене. Я боялась повернутись, але ж так хотілось! Я відчула запах його парфумів, почула голос. Що може бути болючіше, ніж це? Я вдала вигляд ніби не помітила його, і зробила на краще. Ми уникнули дурного мовчання з обох сторін.
Рік! Пройшов рік! А воно не переболіло! Не пройшло! І ще досі торкає душу. Жах!
Я знаю багато хто позаоочі і в очі каже, що я дурна. Багато хто мене абсолютно не розуміє. Але просто вам ще не зустрілась така людина, яка буде довго-довго боліти в середині. Від чихї спогадів з нею ви будете себе проклинати за це знаймоство.
Дощ. Не найкраща погода. Не такий дощ, який я люблю. Я мала передбачити це. Сама погодя натякала. І ось дописую нарешті цей пост, 3 рази я налажала з ним і приходилось писати все спочатку. Важко, але треба.
Якби болючіше це не було, але я хочу ще раз побачити тебе.
Мене хоч хтось розуміє чому?