Вийти на край берега і закрічати, щоб він почув як це боляче…розуміти і в одночас мовчати.

Щоб він осягнув неосяжне, щоб побачив раніше небачене.

Але цього замало, мого хотіння. Як ж так сталося, що можливо усе крім того, що насправді важливо.

Інколи я бачу лише один вихід - відвернутися, відхреститися, піти геть у відчай, але це зовсім не мій поверх, це не моя зупинка, навіть не мій кінець та початок.

Напевно, я втратила віру у красу почуттів щирих та незнищенних, а ще довіру своєму світовідчуттю. Так багато людей, які навіть мене не знають, а вже намагаються зломати незламанне, бо тільки я маю величезне право на власні помилки. Узяти і піти, та мабудь, навіть у гори. Мабудь, назавжди.