«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»
Леся Українка
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!
Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію.
І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко,
але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те,
що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене,
як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?
О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого,
пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене,
і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю,
в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу,
де щастя і горе так божевільно сплелись…
А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання,
і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше,
але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею,
як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи,
се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки,
о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!
Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе.
Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю,
ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна,
– все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу,
коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину?
О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії.
Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла.
Візьми мене з собою.
Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо
посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині.
А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть,
в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок.
О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.