Ми перестали марити дивами, прості в бажаннях, мов одноклітинні. І світ для нас вмостився на дивані, яскраві дні давно на карантині. По-справжньому, незаздрісно, рум’яно радіти нині вміють тільки діти, а ми в сирому бродимо тумані, мов зомбі двадцять першого століття. А щастя неможливого не просить, ми маєм все для неземного раю, але чомусь його не кличем в гості, немов когось, а не себе караєм.