все більше і більше розчаровуюсь в людях, особливо в друзях. От реально, сидиш і навіть нема з ким поговорити..нема кому виговоритист про те, що "наболіло". Я не впевнена, що маю людину яка просто за мене порадіє, вислухає і почує. Це справді сумно, коли ти потрібен людям тоді коли їм щось треба від тебе. Мені колись казали не довіряти, не відкриватись, а я так не можу і напевно ніколи не навчусь. Хоча не раз плювали в душу і закатували як асфальт, скільки разів так робили друзі, та і ті, кого вважала чимось більшим. З кожним разом важче довіритись новій людині, але всеодно як дура, ніби не знаю чим це скінчиться, починаю знов відкриватись як двері, а вони мною гримають…