Ми перестали марити дивами,
прості в бажаннях, мов одноклітинні.
І світ для нас вмостився на дивані,
яскраві дні давно на карантині.

По-справжньому, незаздрісно, рум’яно
радіти нині вміють тільки діти,
а ми в сирому бродимо тумані,
мов зомбі двадцять першого століття.

А щастя неможливого не просить,
ми маєм все для неземного раю,
але чомусь його не кличем в гості,
немов когось, а не себе караєм.