Порожня і тиха вечірня пристань,
тільки чорнильний метелик,
наляканий вітром, ніжно спорхнув з руки.
Цим спокоєм кортить вдавитись, кортить
від розпачу землю гризти…
Невже сум буває настільки гірким?
Серце поволі всихається між лещатами
гніву й байдужості.
Ти тільки поверни ключ – механізм
його вправно розчавить.
Читай мої жести, нехай спогади виїдає
почерк – кострубатий, надмірний, чалий.
Це ж не кінець, крихітко, це тільки його початок.
Люди чекають роками,
а тут вирішальна всього лиш мить.
Кажуть «переболить», проте, надто важко втрачати
того,
хто зараз без тебе щасливий…В чужих обіймах солодко спить.
—Леона