Стоїш босоніж обабіч перил,
не відчуваючи межі між весною та пеклом.
На видиху
робиш ковток, всмоктуючи вранішній смок
згори, кортить плакати, але душа затерпла.
Тремтиш, затиснувши в долонях слова:
-«Скажи, єдиний…Як міг ти?»
Перетворити усю цю ніжність в огидний шлак,
не
помічаючи, що гнів забився брудом під нігті.
І варто було б зупинитись,
та хто ж з нас зміг?
Це ж як вирвати з тиші звук,
розбитись на швидкості пляшкою
об заасфальтоване тіло чужих доріг.
Це ж…
дивитись тобі прямісінько ввічі
і не пам’ятати навіть як тебе звуть.
Це неминуче падіння, після чергового злету.
Що нам залишилось?
Недопита кола й черствий Біґ Мак.
Все високе кануло в лету…
Надлишок смаку вбиває смак.
-Леона