Розмінюючи четвертий десяток,
Чомусь більше нікому не кортить мститись.
Наче розумієш,
що кожен другий у цьому місті ниций стерв’ятник,
а ти один – лицар,
гордий і дешевими плітками по горло ситий.

Чомусь забуваєш дорогу до пабу,
ноги самі ведуть тебе до оселі на рідний поріг.
А ще донедавна, пам’ятаєш, о котрій порі
ти з просмаленою бензином та цигарками
душею плентався обабіч гливких доріг, мов останній
пройдисвіт й чванливий незграба?

Куди поділись усі ті кобри у міні-спідницях,
сіамські левиці в нарощених кігтях?
Раніше не міг зліпити докупи хоча б один
вдалий рядок,
А тепер розумієш – краще, коли в руці синиця,
коли відчуваєш під ногами не тільки землю, але і її ядро.

Чомусь більше не владні над тобою ані відчай,
ані хтива злість…
Наче вже все, що хотів – отримав.
Ось тільки не зчувся як порожнеча тебе поволі
зсередини чайними ложками їсть.
І ти не взмозі її зупинити,
в такому разі єдиний вихід – просто дібрати до неї риму.