Я хочу обійняти Львів. Просто взяти в руки і обійняти. Наче іграшку. Але то найдорогоцінніша іграшка у всьому світі. Я хочу гуляти по трамвайних коліях і з усмішкою тікати від стареньких трамваїв. Я хочу дощу, адже ніде його так не чекають як у Львові. Під час дощу від бруківки наче відстрибує кришталь, а після його завершення залишається блискучим килимком. Я хочу справжньої історії. Набридло бачити Оперний з тою дешевою рекламою на стінах. Величність цього театру такого не заслуговує. Я хочу торкатися всього, що бачу : до пам’ятників, будинків, слухати столітнє відлуння польської ґвари і львівської мови. Бо саме тут, у Львові, мова є настільки справжньою, що вся Україна вміщається у місті, де люблять каву зварену на шоколаді, різнобарвні підсвітки соборів та людей. Тут люди ще не розучилися посміхатися та розмовляти, вони не позподілятимуть тебе за –даґеро й – стереотипами, вони зберігають традиції того народу, який мав би бути у всій нашій державі одним цілим, а не поодинокими групами. Я хочу, щоб ви могли подумки обіймати, адже це таке тепле відчуття і такий сильний взаємозв’язок, що, мабуть, ви змогли б побачити наскрізь будь – який камінчик. Ти просто будь справжнім і навчись обіймати і любити Львів.

Lana Lemberg