Насправді, коли закінчуютьcя певні стосунки із людьми, опісля того починаєш якось по-новому переосмислювати усю густину і різнобарв'я тих відносин. Затамувавши подих, вдихаєш чисте весняне повітря і ступаєш по сухій бруківці, яка нещодавно звільнилася від важкого й стомленого снігу. Людей неможливо остаточно викинути із власних спогадів і звичок. Речі, розмови, повідомлення в соціальних мережах і телефоні, спільні фотокартки і спогади, а ще найбільший і найпідступніший ворог – сон, він може бути неочікуваний і страшенно стимулюючим для нашого мозку, нав'язуючи йому нову порцію старих і затонулих спогадів. Вони виринають як померлі потопельники із води і лякають тебе своїми страшними мацаками. Холодний піт і просто шалений приплив того усього непотребу, який ти нещодавно залишив у закутку своєї тривкої і сипучої пам'яті. Але це ще дрібничи якщо порівнювати це із несподіваним телефонним дзвінком, від людини яку не чув довгий період свого життя і яка намагається у нього увійти переповідаючи свої любовні загравання які насправді цікавлять мабуть тільки її. Як на мене, це безглузде заняття і взагалі марне гаяння часу - нагадувати про себе людині, яку сам же викинув із власного оточення.
- Як твоє життя? - запитує вона.
- А який конкретно відрізок мого свідомого життєвого тривання тебе цікавить?
- Той після якого ми не спілкуємось.
- Живий я, живий. Дякую за турботливість і сміливість знову нагадати мені про себе.

штігер