О, ці нескінченні пориви!
Першої миті я ніби твоя,
А секунду пізніше кудись ми
Летим, але я вже сама.

Візьму скрипку свою,
Що грає лиш звуки печалі.
Торкнусь і знову лежу,
Мандрую в душі без моралі.

Згадати лиш можу очі,
Що поглинають, крамсають
Думки щодня і щоночі,
І від тебе не відпускають.

Може, залишиш і підеш назавжди?
Але то не нам написана доля,
Бо пам"ятай, що я і ти-то тільки ми,
А іншої не треба нам ролі.