одна дівчина якось сказала мені: "не загуби себе". я подумала - дійсно, я ж така незвичайна, так люблю себе, мені буде сумно, якщо я десь себе загублю. а зараз настав такий момент, що мені більш не треба себе. стою на роздоріжжі, так сумно, і не хочеться брехати милій дівчині, але й страшенно кортить зрадити собі. тоді я думаю - ні, я себе не загублю. я себе зруйную. якщо на місці розтрощеної мене нічого не з'явиться - що ж, звичне діло. шкода лише, що тоді все буде таким перебдачуваним. я майже відчуваю ту спустошеність і тугу в скроні, що лікують цівкою револьвера. але, можливо, це лише химера. я говорю собі - один, два, три - та іду на ризик.

p.s. написала українською, щоби Гера подумала, що я цитую якогось рефлектуючого героя з чергового твору хвильового, а всі інші взагалі не зрозуміли, про що я говорю.