Вона – та, яку зраджували багато
Вони – друзі, які ніколи ними не були.
Вона читала фентезі, щоб все переживати
І слухала пісні, щоб чути голоси.
Вона була сама, звичайна – не дикунка,
Попала у світ тих, хто хотів війни,
Хто не боявся вдарити її – воїна без обладунка
І залишали шрами «друзів» шипи.
Вона не втрачала надію
І знову, в сотий вірила вже раз,
Та всі обламували вільну мрію,
«Друзі» запускали в легені чадний газ.
Бути кинутим, як собака,
В якого вірні очі повні болючих сліз,
Простягати до кожного лапу
Коли підійде той, хто не вдарить у вологий ніс?
Кидали часто…не летіла – падала униз,
Жорстокість близьких не знала меж
Життя давало заохочуючий приз:
Безплатний в час лавини підйом на Еверест.
Вона жила тим, що слухала, читала
І ненавиділа всіх, хто робив так, як всі.
Кого не вистачало – того намалювала,
А сміялася щиро тільки уві сні.
Вона вміє досі усе цінувати:
Зрада не змінила поглядів на головне.
Колишні «кращі друзі» вчаться існувати,
Вона ж шукає «справжніх», знайшовши – береже.