Яблуні цвіли за вікном…
Я не знала ні журби, ні горя. В душі розцвітали яснобарвні надії, я вся була розкрита для щастя…
Весела і безжурна, повна якогось задивування і невимовної наївності, несеться мелодія мого кохання у ясне небо і ніби з кимсь розмовляє, дивується щиро і наче докоряє, а потім знову ясніє, летить і сміється…
Весна грає коло неї!.. Сяють усюди рожеві барви… Вітерець злегка літає по тремтячій красі вишневого цвіту, легенькі хмароньки усміхаються до землі із блакиті…
А яскрава мелодія, радісна і сяюча, в'ється, співає і летить далі!..
І ось її наче і не було…
…Де все поділося?
…Де заховалося?!..
В сяєві сонця цвіли сподівання; тільки як спомин далекий витав у них жаль…
Хто це тут плаче?..
Хто це ридає?!
Тихше… тихше… замовкніть ви, люде, схиліться… Вгасла мелодія!..
З того часу минали і бурі, і громи…
Буйний вітер пронісся над моєю головою, стогнали і гнулися молоді надії, тремтіли листочки…
І тепер не сяють ясною радістю сумно закроєні очі (очі, що так любила колись молода весна).
Вона заглядала у них, і вони, блискучім алмазом, відбивали в собі її щебетання, і бажали, і горіли, й світилися жадобою щастя!..
Чом не покохав ти їх тоді?!..
Вони вже не можуть так, як давніше, любити.
Чом не покохав ти їх тоді?!..
Підірванне гілля лежить не землі. Розсипані, розметані, буйним вихром потоптані, валяються безсилі їх листочки, і все вже затихло після бурі…
Тепер ти стоїш над ними. Не вернеш їх цвіту…
…Яблуні схилилися за вікном