Марина ЦВЄТАЄВА (в перекладі Є. Чуприна)

* * *

Вже скільки їх поглинула безодня,
Розверзта вдалині.
Колись настане час у млі холодній
Розтанути й мені.

Загине все, що на землі щасливій
Палає і росте:
Мої зелені очі, ніжні співи,
Волосся золоте.

Моє життя у марноті і квіті
У забуття мине
І стане так, неначе в цьому світі
І не було мене

Мінливої, мов діти в кожній мині,
Що не тримає зла
І любить, як із полум’я в камині
З’являється зола,

Віолончель сумну і дзвін протяжний
Далеко у селі,
Себе, таку існуючу і справжню
На лагідній землі,

Тож ви мене, таку позбуту міри
Почуйте з-за століть,
Як я в вас, люди, вимагаю віри
І прошу вас: любіть!

І день і ніч любіть мене, і усно,
І написьмі
За те, що в двадцять років жити пусто
Буває так мені,

За єдність з існуванням і розбіжність
З корисністю речей,
За всю мою до вас безглузду ніжність
І холодність очей,

За швидкий рух подій несамовитих,
За правду і за гру
Від самого народження до Миті
За те, що я помру.

***