Якщо вже гордо пакуєш валізи та демонстративно б’єш посуд, тоді краще справді йди.
Не варто влаштовувати театралізовані дійства, вправлятись у майстерності істерик, гніву, розпачу та докорів.
Якщо справді не плануєш більше переступати поріг цього дому, тоді не викидай свій дублікат ключів на смітник чи через ліве плече - просто залиш їх, ніжно вклавши йому у долоню. Роби це мовчки, виважено й рішуче, наче у твоїй голові заздалегідь сплановано це рішення, наче там чітко вказана схема дій. Слова та очі на мокрому місці тільки відтягують момент істини, тоді ти не йдеш, а просиш, щоб тебе зупинили. Нехай навіть всередині таке відчуття, мов хтось прошив душу наскрізь ниткою і тепер рве її по живому.
Якщо вже наважилась з опалу на перший крок, знай, що непорозуміння – це прірва, необачне слово – поштовх, і там неодмінно буде гидке болюче дно, об яке ти таки розіб’єш свою пиху.

…

Я тоді зупинилась на мить, різко сіпнувши двері, щоб цим відвертим натяком дати йому зрозуміти: іноді люди йдуть, саме для того, щоб повернутись, не зважаючи на те, що пам’ять - це всього-на-всього дешева м’ясорубка сердець.

Леона Вишневська "Маятник".