Вперше коли я ввійшла у хореографічний клас, на цей час мені було 11 років, я думала, що нічого особливо зі мною не буде, що я просто буду танцювати як інші дівчата та хлопці. З кожним разом коли я приходила на заняття, вчителька хвалила мене за техніку виконання та акторську майстерність. Звичайно були моменти, що я не хотіла щось робити чи байдикувала, але я завжди старалась показати себе на вищому рівні. Мені подобалось коли мене хвалили і тому я завжди приходила додому з усмішкою на обличчі, і розказувала все мамі. Я не думала, що танці стануть для мене такими важливими. Йшли роки і я все більше набиралась досвіду, не хочу сказати, що я горда, але я вважала себе найсильнішою на танцях і улюбленицею вчительки. З кожним роком я дорослішала, танці ставали більше ніж просто танцями. Коли школу називають другим домом, а класних керівників другою мамою чи татом то танці для мене були третім домом, де завжди чекала життєрадісна вчителька, де завжди було тепло як вдома та море позитиву.
Зараз мені 15 років, і я дуже рада, що не помилилась вибираючи для себе заняття. За цей період я пережила багато цікавих моментів. Різні концерти, фестивалі, але найбільше запам’яталось, коли ми з танців їздили по дитячих будинках. Робили невеличкий концерт для діток. Боляче дивитись на крихітне немовля якому тільки 5 місяців, а він вже без мами і тата.
Тяжко було бачити ці дитячі оченята, в яких ще не погас цей вогник надії. Проте я надіялась і дальше не пропадає надія, що колись ці всі дітки будуть мати хороших батьків. Ці поїздки в дитячі будинки повчали мене, і давали розуміти, що батьків потрібно поважати, цінувати і любити, тому що батьків ніколи ніхто не замінить….
незакінчила ще..це так для розігріву..!)