одного дня ми зустрічаємо людину, яка здається буде в твоєму серці завжди на найголовнішому місці.ти думаєш про нього завжди, щоб ти не робила: чи ти прокинулась тільки, чи сидиш на нудному уроці, чи дивишся на гарного хлопця, з яким в майбутньому могли б мати дітей. В твоїх думках тільки "він", "він" і ще раз "ВІН". І нічого з цим не поробиш. Ти йдеш по вуличках на яких колись бачила його, згадуєш як він посміхався, вітаючись з тобою. День проходить звичайно-школа, урокі, друзі, дім. Та коли настає вечір, скоріше ніч, тебе переповнює.Не знаю чому ніч така незвичайна, таємнича, не зрозуміла. Чому саме вночі нас накриває і то накриває з головою, не даючи шансу на виживання. Здається, ніч не дуже відрізняється від дня, хіба що тим, що вночі ходять манякі, оживають іграшки і ми стаємо іншими.Справжніми, такими вразливими і чутливими.Ти лежиш з сльозами на очах і думаєш, думаєш, думаєш.Думаєш про те, якби ви гуляли, їли морозиво, вимазуючи один одному носи. Його звінок вранці і таке бажане:"Доброго ранку, кохана, або маленька(маленька навіть краще) ". Безсонні ночи, коли ви просто говорите і зустрічаєте ранок, приміром десь в тихому "вашому" особливому місці.А потім зрозумівши що цього немає, і наврядчи буде ти просто засинаючи з надією що колись все ж таки щось подібне буде, адже надія вмирає останньою.І так кожного дня.Всі думки про одного його. А через деякий час ти просто будеш іти по вулиці і побачиш все ж того симпатичного, непримітного на перший погляд хлопця з яким могли б злитись в екстазі кохання. Зрозуміючи, що він саме та людина, ти відкидаєш минуле і починаєш думати вже не про того "єдиного", а про рідного до останньго подиху щастя. Але… але той перший все ж залищається в серці назавжди..