і я йшов би, як завше, і на мить не виринаючи з потоків блаженства конвертованих в імпульси, тих, води яких течуть по дротах з плеєру прямісінько в мої вуха.
йшов би. відчуваєте акцент.? таке “би” об яке спотикаєшся під час читання чи розмови. але плеєр я не підзарядив, а тому спіткнувся об дещо інше. поглядом я зашпортався за невисоку і, як вже прийнято, руденьку дівчину.
вона йшла прямо тією ж вулицею що і я. недбало розсипане волосся по лікті, велика, тепла, якраз для пізньої осені, шапка з смішними візерунками, коричнева, трошки задовга куртка, квітчасті мартінси. звісно вона була в навушниках. в руках несла паперовий пакет з яблуками, а в очах не спустошеність, ні, якусь дивну зосередженість… зосередженість на тому, що бачить лише вона.
мої судини розширились, серце просто збожеволіло витанцьовуючи ритмічно наче яке плем*я червонолицих перед багаттям, зіниці мої розширились і це вже не зіниці, ні, це два кратери завглибшки з чорну дірку, і здавалось, якби вона пірнула в мої зіниці тоді, то не вистачило б росту, і навіть (як в дитинстві ми вимірювали глибину стопами торкаючись дна і простягаючи руку вгору) руки.
як же я хотів щоб вона зупинилась в часі. на відстані тих 5ти метрів. така нетутешня і дитяча. з зачудованими очима. можливо з часом, розглядаючи її я зміг би розгадати її таємницю.
це спершу. а потім, хотів, щоб вона необачно впустила пакет, щоб я допоміг їй зібрати яблука. щоб мав змогу випадково торкнутись її руки, почути (неодмінно чистий кришталевий) голос, сказати:
”- мала, я побачив як ти ідеш. ні. не так. я просто зашпортався об твою постать. ти неймовірна, і це я напевне знаю, моя. ти була моєю всі ці роки, і вірші мої всі ненаписані про тебе, сни - про тебе, і остання книжка, хоч і не мною, та все-одно, вона дуже непогана ця книжка, і вона про тебе!
я тут подумав. у нас буде двоє дітей, ні, звісно ж не одразу. спершу ми підемо додому. до мене додому….до нашого. спільного. от. ми зайдемо, я покажу тобі де в НАС ванна, помиємо руки, яблука - в раковині на кухні. я заварю чай і принесу карту. велику-велику карту світу…хоча ні, не світу - нашого життя.
спершу ми подамось в європу. не переймайся, в мене впливові знайомі. з документами все залагодимо. потім до америки..а там.. ми будемо вічно п*яні і молоді, приб*ємось до хіпової комуни…
в нас буде море на сніданок і ганджа на вечерю. в нас буде все окрім нормальних фоток. бо на всіх фото ми будемо або п*яні або в димовій завісі або деінде. і я куплю фургончик, весь світ буде наш.
ти напишеш геніальну картину..одну з багатьох твоїх, а я книгу, їх одразу полюблять і визнають…уяви….ми забезпечені по вінця. тепер ти народиш дітей. і вони будуть снідати морем, а на вечерю яблуками з любов*ю…”
але ти не почула всього цього. коли я розплющив очі ти неквапом пройшла повз.
(с)