Мій Всесвіт зменшився до однієї людини,
А, може, то ти заповнюєш душу мені до останку?
Змушуєш думати про себе щодня, щогодини, хвилини,
Творити незграбні поезії з ранку до ранку…
Мій мозок хворіє тобою, осінніми віршами,
І листям опалим, мов вбитим, і теплою кавою.
Мені, милий друже, щовечора гіршає, гіршає.
Депресія… кажуть, вона може бути тривалою.
Від суму захоплює подих, стискає свідомість…
Не знаю, чи бачила тебе, мабуть, ні… не впевнена.
Пишу на асфальті листками свою сумну повість,
Нотами на кленах, віддзеклалене в зіницях, небо.
Мені просто лиш трохи забракло повітря й наснаги,
Я підсіла на свій особистий наркотик – на музику,
Відокремившись від усього, що буде і було насправді,
Від себе – божевільної, що свідомість у друзки.
Холодними пальцями тримала ім*я несвідоме,
До змерзлого серця туливши хотіла зігріти.
Та де ж там кінець усього невідомого,
Куди ти мені від самотності порадиш бігти?
Та, може, колись і зустрінемось… потім…
А поки – трамваї, квитки і нездійснені зустрічі…
Ми будемо разом, дивлячись в закохані вічі…
Ми будемо, чуєш? А поки що я полетіла