Знаєш, є такий подих…
на зрізі губної помади.
Коли ти нею ніжно контур обводиш,
коли власні вуста, наче трояндовим маслом гладиш.
Груди хвилею піднімаються вгору,
пасмо рудого волосся неслухняно падає вниз.
Я обожнюю, коли ти так тихо і хрипло говориш,
немов під ногами нишком тріскає сухий хмиз.
Я ховаю до скриньки дві манірні, зухвалі сережки,
які ти нестерпно любиш мені одягати у вуха.
А ще, пам'ятаєш.квартиру, в якій ти колись донедавна мешкав?
Як забував вимикати у ній світло, яку музику щоночі слухав?
Здається, що від спогадів залишились непомітні рештки…
Ніби на підвіконнику непритомні від спеки мухи…
Засоромлені поцілунками шия та вилиці, відчинені навстіж
спраглі на спокій аптеки…
А ще пам'ятаєш, нашу улюблену вулицю?Гірчичний будинок
з терасою на даху?
Дешевий, подріблений в безодні сумки солоний крекер?
Пам'ятаєш як важко ти тоді зітхнув,
яким приреченим було твоє лице,
коли я вкотре цитувала напам'ять Сенеку:
" Цезарю багато чого не дозволено саме тому, що йому дозволено все."