"Хто? Бліде обличчя в обводі густо пахкого хутра. Рухи сором’язкі й нервові. Вона послуговується лорнетом.
Атож. Говорить рвучко. Сміється рвучко. І так само рвучко стріпує повіками"
Читаючи таке ти впевнюєшся в тому, що справжнє кохання існує і що це не вигадка якогось божевільного.
Атож, чи може написати людина з таким насиченням почуттів, якщо вона не кохає? Стільки ніжності, захвату і легкості.
Я не можу зібрати свої думки до купи та висловити те, що я відчула, коли переглянула ці рядки. Напевно і не треба. Навіщо давити з себе почуття, які призначені тобі і твоїй душі.
Насолоджуйтесь…
"Мене підносить на легкій хвилі беземоційної мови: Сведенборґ, псевдо-Ареопаґіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас. Хвиля спадає. Її класна приятелька, вигинаючись гнучким тілом, муркоче безкостою віденською італійщиною: Che coltura! Довгі повіки стріпуються - жалке вістря оксамитових очей опікає і тремтить."