Я ніби сьогодні себе залишила вдома…
Забула так само, як вимкнути світло чи праску.
Словом, багато причин. Це, напевне, конфузія втоми.
Вибач, будь ласка.
Я знаю, що ти мене всеодно любитимеш…
Хворою, ситою, мов асфальт, розбитою вщент.
Я буду для тебе, як книга, прочитана
з початку в кінець і не втрачатиму сенс.
Хтось спокійний грає нами в нарди.
Хтось за хребет вириває з корінням
останні розсадники правди,
натирає маслом сумління,
щоб блискучим і чистим здавалось, як завжди.
Я хочу чути в нашому домі дитячий сміх
таким життєдайним, раптовим, мальованим…
Немов олівцем ескіз. Любов, як весна і Бог,
не лишень нас двох, врятує всіх.
Всіх, хто хоче бути врятованим.