Жовтень, куди ти подівся? Куди ти подівав своє вогненно-жовте, червоне, помаранчеве листя? Куди ти подів своє ще досі, трішки по літньому, тепле проміння?
Дерева зовсім втратили свої золотаві кучері, стоять голі й ледь чутно стогнуть під холодними чорнильними важкими краплями. Вони мають металевий присмак та б’ють прямо в обличчя, холодні мов крижинки. Обліплюють мої вії, волося, та змерзлі від пекучого вітру уста.
Жовтень, я люблю тебе, але чомусь саме моєї 18 осені ти відчутно набув відтінку гіркоти.
Чомусь ти мене випробовуєш, точніше мої нерви - чи не закінчився в них запас сталі!
Чомусь ти встромляєш прямо під ребра свої нові пазуристі руки, глибоко, саме туди де боязко тріпоче, немов злякна пташка, моє життя. Душу назовні вивертаєш, б’єш десь в області скроні гострими кігтями, дряпяєш розум до кривавих ран.