Все ж має чітку грань, межу, край. Якось сама ж винна, що дозволила знову відчувати край душі смутком. Краще б взагалі не відчувалася душа, той мій внутрішній світ, що перебував у нірвані, у якому своя власна атмосфера. Знову порушила свою утопію.
Сьогодні особливо відчула межі моєї безгранної душі розчаруванням. Воно ж переливається через край, навіть зараз, коли я за десятки кілометрів від… я намагаюся, весь день намагаюся заспокоїти себе, відійти від всього того, але марно. Намагалася ніби закопати під літрами алкоголю та пачками цигарок біль. Але все марно, бо поверх всіх спроб пробиваються спогади, яких за місяць назбиралося немало.
Більшість з них, як музика Тьєрсена, збуджують кожну клітину тіла, не даючи шансу на порятунок від самої себе. Ображена? Більше підходить слово «скалічена» чи «понівечена». Ось якою я себе відчуваю, а не ображеною. Бо кожен той спогад, кожен дотик, кожне слово не тільки в голові, а вже десь біля пів місяцевих клапанів чи в лівому шлуночку, адже як і кисень, розганяються з кров’ю по всьому моєму тілу. Вони не відпускають, нажаль. У них своя атмосфера, окрема республіка, яка не знає про те, як вбиває мене.