Рвать і мітать. Всередині мене щось зароджується, наче велика діра, яка поглинає все і всіх. Я не знаю, що зі мною, але щось коїться. Чи існує та душа? Чи треба відмивати ту срану карму на яку я поклала і так великий хуй? Болить, щось болить всередині. Боюсь, що вже пізно щось міняти. Мене явно щось непокоїть. Можливо це якійсь знак? Боже мій, що за параноїдальні думки. Що робити? Немає вже того друга з яким могла говорити про будь що. Справді лише тобі таке, і нікому, але вже нічого не зміниш, нічого. От не знаю, що зі мною робиться, от чесно. Вивертає з середини, ковтаючи повітря я все одно потребую більше кисню. За вікном так сильно блискає, і дощ л’є. Може завтра стане легше, аби ж. З кожним днем я все більше переконуюсь в тому, що людей з принципами і власними пріоритетами просто немає. От такий казус, що ж переживу. Сама знаю, що зіпсувалась за цей рік. Несу, наче якійсь тягар. Допоможіть нести його. Удвох завжди легше. Ой, да кажу я, що похуй, але ж люблю я його. На цьому місті мало би бути мільйон знаків оклику, мене аж розриває, емоції збираються в уявний клубок і любої митті можуть зірватись. Вчора похуй, сьогодні люблю, завтра ненавиджу. От скучила за тією Сашею, яка була, як айсберг в океані, заєбісь так. Нічого не турбує, ніхто не тривожить. Мені було байдуже, бо є така річ, як душевний спокій. Хочу їсти, бо нервуюсь. Як це так? Коли таке було, щоб я нервувалась, як писала один з своїх постів? Щось неладне зі мною коїться. Що за гра в якій немає правил, ах так це ж життя. О, філософствувати начінаю, не к дабру єта. Може вчора б я сказала, що на цьому треба завершувати, але не сьогодні. Може мені просто треба виговоритись, чи виплакатись, чи я не знаю що. В мене навіть немає сили кликати когось на допомогу, а шкода. Зараз би я напевно хотіла б заснути на дуже довгий час, на років так 5, а потім прокинутись, як в нічому не бувало, і жити далі. Я просто мало по малу починаю опускати руки, вибачте всім, кому завжди казала не здаватись. Пробачте всім серцем, і не тримайте зла, прошу. Ще я винайшла найгіршу рису у собі, і вітайте в студії міс ревнощі. Ну, за що мені це? Хоча, стоп, я ловлю себе на думці, що я нікого не любила, і стає на секундочку легше, от так само, як Олі, коли вона сідала, але потім та ж біль, в моєму випадку, це правда, мене паралізує, бо ж тебе я полюбила. Як інакше? Іншого пояснення в мене немає, бо якого ж милого ти так довго в моїй голові. І, сука сидиш, не вилазиш. Я навіть, коли дивлюсь фотографії чиїсь з Супутника, то серце починає неймовірно швидко битись, і мимоволі починають текти сльози, але я вчасно закриваю вкладку з тими спогадами, і живу далі. І я так реагую на кожну, наче дрібницю. Я втомилась. Зараз треба 11 омріяних метрів тієї скелі, і крок уперед. Все що від мене треба, це лише крок уперед. На цьому і закінчу. Жити важко, помирати страшно. Що ж там буде після тієї смерті?