Я вибухнула. Вигоріла. Кратер. Я попелище. Ані сліз. Ні зла. Комусь могла півсвіту зав’язати, а ось тобі й краватку не змогла. Комусь була я казкою роками – тобі ярмом на шиї пару літ… Я світ любила римою, словами, а ти собою затулив той світ. Відкрила свою душу! Що із того? – Ти витер ноги, бо були брудні, і крику не почув. І дикий стогін закляк в мені. Ти недосяжний, ні! …Я вчуся жити після катастрофи: у кратері виполюю полин, вертаю світло і любов у строфах і частку нас, бо підростає син.