Доброї ночі всім тим, хто не спить.Напевне буду я повертатись до своєї параної під назвою «дружба».Що б я не казала, що б я не думала, як би себе не налаштовувала, в мені, мені-болить.
Мені болить оця ж рвана рана, яка знаходиться трохи правіше серця, майже по центру легень.Там мені і болить.
Болить вночі, коли я думаю про те, як легко від мене відмовились.Ніби як від дитини, яку щойно народила сирота, або ж якась шлюха.
Від мене відмовилась людина, яка була для мене напевно важливою, адже вже рівно тиждень пройшов, а мені болить, болить так само як і в перший день.
Мені хочеться кричати, плакати, бити кулаками в стіни, які є вдома.Я не можу вже стримувати себе, мені вже важко, важко від того, що я зчіплюю зуби від болі, а ця біль, вона неминуча!
Вона проходить тільки на деякий час, на годину, дві, чотири, шість, але вночі вона знову ж береться за своє.
Я змінила плей лист, щоб тільки не нагадувати про біль, я змінила зачіску, я змінила майже все в собі, щоб мені тільки не боліло, я боюся спати вночі, я боюся саме цієї болі, це біль самотності, яка розростається, це як пухлина, її неможна вилікувати без ліків.В моєму випадку, пухлина-самотність, ліки-спілкування.
Напевно я сплю години 3 від сили, я мало їм, мені навіть важко гупати по клавіатурі, як я завжди це роблю.
Я відмовилась від дорогих для себе речей, рахуй, я відмовилась від себе, а тут мені кажуть, що ти ніколи не вважав мене цінною для себе.
Якщо чесно, то напевно це мене і добило!
Я здаюся!ДОСИТЬ!ДОСИТЬ НАГАДУВАТИ СЕБЕ В ДУРНИЦЯХ!Я ПРОШУ В ТЕБЕ, ЗАЛИШ МЕНЕ!МИ НЕ СПІЛКУЄМОСЬ РІВНО ТИЖДЕНЬ, А МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЦЕ НЕ ТИЖДЕНЬ, А РІК.
Мені погано без тебе, мені погано від самої думки, що тебе немає!
Спочатку я думала, що ти був лише звичкою, але зараз я розумію, що це була не тільки звичка, це був стиль життя, нова книга, нові ми.Я думала, що за день, за два ця звичка пройде, але ця звичка затрималась на 9місяців. А зараз я жалкую про те, що не сказала тобі цього.
Мені ніхто не нагадує, що я невдаха, мені ніхто не розказує свої проблеми, які з часом ставали і моїми.
Я завжди хотіла пожити чиїмось життям, бо завжди мені чиєсь життя здавалось цікавішим, легшим ніж моє.Але зараз я хочу тільки того, щоб моє життя повернулось до мене.
Я живу в пеклі якомусь. Вибачте за порівняння. Іншого я не знайду слова.
Дихати все важче і важче. Голова болить, легені кричать.Рана знову болить.
Я не можу втримати сліз, НЕ МОЖУ Я!
Я вже з березня розумію те, що немає такої проблеми, з якої немає виходу, і я розумію те, що ми не в кіно живем. Але так і складається життя, моє життя.
Відкрийте мені очі, покажіть вихід з цієї ситуації, я розумію, що я сама маю все зрозуміти, і знайти, але я не можу, я нічого неможу знайти, в мене немає вже сил. Я невірю ні в що.
Для мене дружби і кохання не існує. Для мене це табу.
Я не хочу в таке впутуватись. Я вірити в таке відмовляюсь, не хочу я.
Жити я таким життям не хочу.
Я перечитую цей пост і крім слів «біль» «хочу» «не хочу» «можу» «не можу» «досить» «життя» «звичка» «рана» я більше нічого не бачу.
Я згадую зиму, коли в моєму житті з’явилась людина заради якої я могла жити, зимазимазвелазаразазрозума.Дійсно, Бумбок не помилився, зимою мене дійсно звело щось зрозуму. Текіла наспівувалась постійно, куплет про божевілля був хітовим.
Але зима пройшла, а весна разом з нею, і літо пройде так швидко, як і те літо, і осінь, і зима.А потім буде вона осінь, і чогось мені так здається, що тоді буде моя найкраща осінь.
Не знаю, чи так це, чи не так, але мені здається, мені хочеться вірити тільки в це.
Помічаю, що коли пишу, біль менша, але коли ж тільки кінчається подібна сповідь, біль починає розвиватись інтенсивніше.
Зараз я скажу, треба лягати спати, але не мені.
Я задоволена тим, що мені є куди виливати цей біль, я задоволена лише чим.
Добраніч.