Боже, як жеш важко бути людиноюю..
іноді просто накриває з головою
і вже не хочеться
просто, дійсно нічого не хочеться
все те до чого ти йшов, все що побудував за певний час-все падає, все валиться
тоді падаєш ти
і здається -не потрібно виноситице на люди, не потрібно показувати як тобі на душі, але так важко, так важко -просто бути з іншими такою як завжди але в душі вже з новою порожнечею
і час пливе, йде так швидко.ми не помячаючи просто живемо.не помічаючи що в нашій голові весь час якісь певні думки.ти просто живеш і розумієш що дорослішаєш, що вже не так багато базікаєш, що більшість нової інформації потрібно сприймати в собі, потрібно тримати в собі; ти просто живеш з думками в голові. і не помічаєш як ці думки змінюють тебе саму. змінюють твоє ставлення до оточуюючих, до певних осіб, до людей, до світу.
змінюється логіка в голові, і хтось в душі стає блищим, а хтось віддаляється; проте є люди-які не дивлячись ні на що, завжди залишаються в твоєму серці і душі і голові.ти постійно думаєш про них, міркуєш.робиш висновки. і розумієш що ще хтось на крок віддаляється від тебе.але після певних висновків ти підводиш підсумки, знову розуміючи що повертаєшся в звичний темп життя, до звичних людей, до звичних думок
і розумієш що думкі в голові линуть, линуть, линуть..
ти розмовляєш сама з собою, чи може це вже з головою не все добре..
не потрібно замикатись в собі
але іншого виходу немає