я не знаю, як це все викласти у літери. певне що кожен з таким стикався. але рік промайнув швидше ніж гадалося, а наступного геть не помітим.
а знаєш, всі швидко виросли. вже в каблуках. і якось "саме так" коли дивишся у вічі і бачиш тебе, Олю і Марту за років три від сьогоднішнього дня. мене дійсно не лякає те, що через більше ніж рік будем деінде, але не тут. будем у різних містах, а може й десь разом будувати життя. кожен своє сам. але я більш ніж впевнена, що будучи на сцені з тим атестатом в руках, мене охопить страх, що більше такого не буде. і злякають мене ті будні. робота-дім.робота-дім. а я так цього не хочу. бо хочу той ресторан. з білими стінами і картою світу на підлозі. по всьому світу. і подорожі, подорожі. бо зараз вже хвилина до кінця. майже over (кінець). і час чи не вперше і в останнє до того останнього звоника задуматись про ту невідомість, що чекає нас. отак. час кінчати, бо мати, як завжди все перебиває. аліса плаче за стіною, і я б чесно, багато що віддала, щоб випуститися сьогодні. бо деколи край, як прагну поїхати звідси і НІКОЛИ не повертатись. принаймі нічого не залишати.
з вами була, Лера. можна навіть сказати Валєра. бо так воно і є.